Віз трясеться — ґатаґан, ґатаґан.

«Уночі теж їдуть... А як же монстри?»

І тут віз зупиняється.
Місце — гірська дорога на шляху до наступного міста.

«Гм? Що сталося?»

З-поміж зупиненого воза визирає Батько.
Посланець у мантії злазить із воза й прямує до Батька... витягуючи меча й списа. Відчувши ту ауру, Батько, схоже, зрозумів ситуацію — обличчя зблідло.

«Дурень, дав себе обдурити».
«Мав такий безтурботний вигляд. І чому король не зробив цього з самого початку, замість ускладнювати собі життя?»
«Бо не хотів викликати недовіру інших Героїв? Якби вони почали остерігатися, що їх можуть убити будь-коли, то втекли б — і тоді клопоту не обберешся».
«Що... а... т-то Мотоясу мав на увазі... ось це?!»
«Зарано спохопився, Героє Щита! Готуйся!»

Встигну!

«Інадзума Спіар!»

Я жбурнув списа, зарядженого блискавкою, у тих, хто збирався вбити Батька.
Загартована силою, яку мені передали майбутні Герої, ця атака летить до вбивць Мелромарка, мов спалах блискавки.

«ГЯАААААААААААААААААА!»

Блискавка матеріалізувалася й прошила ворогів.
Але ще не всіх ворогів вдалося знищити.
Тим часом я біжу до воза, щоб хоч трохи захистити Батька.
Спис уже повернувся мені в руку.

«Давненько я ним не користувався».

Я зосереджуюся на списі й беру ворогів на приціл навичкою, що має високу точність наведення, хоч і поступається в силі.

«Еймінг Лансер X!»

Я з усієї сили жбурнув списа, що сяяв світлом.
Еймінг Лансер.
Коли це була гра, ця навичка мала високу поправку на влучання.
Сила — посередня, лише трохи сильніша за Ерсто Джавелін.
Інакше кажучи — техніка гарантованого влучання... звісно, якщо її не зіб'ють ударом, але з моєю теперішньою силою знищити тих, хто хоче вбити Батька, — простіше простого.

«ГУАААААААААААА!»
«УВАААААААААААААААА!»

Спис, оточений аурою, прошиває ворогів, яких я позначив.
Має функцію мультиблокування, тож летить до всіх цілей, на які я націлився.
Ворогів було троє.
Одного знищив Інадзума Спіар, двох — Еймінг Лансер.

«Батьку! Ви цілі?!»

Я підбіг до воза й гукнув Батька.

«Т-ти... Мотоясу... Так. Я... я в порядку...»

Батько зліз із воза й дивиться на повалених ворогів.

«Т-ти... їх убив?»
«Не мав змоги стримуватися».

Так, можливо, я міг узяти їх живими й випитати, хто за цим стоїть, але якби я цим займався, Батька могли б убити.
А тоді все було б марно.

«Чому посланці Сільтвельта...»
«Це не посланці Сільтвельта. Це солдати Мелромарка або ж послідовники Трьох Героїв».
«Послідовники Трьох Героїв?»
«Це радикальне крило державної релігії цієї країни... У майбутньому саме Батько знищив цю організацію».
«О-он як. Мотоясу... ти врятував мене. Дуже дякую».
«Не варто подяк. Це моя місія».

І саме коли я відчував усю глибину цієї зворушливої зустрічі, Еклея наздогнала нас, ледь переводячи дух.

«Нарешті... наздогнала...»
«А ти...?»

Батько глянув на Еклею й, злегка почервонівши на щоках, спитав.
Справді, жінка, що не є свинею... тобто та, що має чудову вроду й душу.
Хоча, якщо порівнювати з Філонькою, то вона теж свиня.

«Мене звати Еклер Сейетт. З певних причин я супроводжую пана Кітамуру й прибула, щоб допомогти Герою Щита».
«Он воно що?»
«Герою Щита, це було небезпечно. Якби не пан Кітамура, Герой Спис... невідомо, чим би все скінчилося...»
«Так, я вже зрозумів це надто добре... Те, що казав Мотоясу, було правдою».

Нарешті Батько повірив мені.
Тоді варто розповісти йому все.
І саме коли я так подумав, Батько почав розповідати, що з ним сталося.

«Принцеса Малті сказала, що посланці Сільтвельта прибули раніше, ніж планувалося, тож я вирушив. І всі прийшли мене провести... а воно ось як обернулося...»

Батько виглядає дуже засмученим.

«Батьку, будь ласка, не сумуйте. Я, Мотоясу, і ця Еклея — ми поруч».
«Ні, я... зараз не про те. Так, я теж хочу допомогти Герою Щита. Краще вирушити до Сільтвельта чи Сільдфріден — туди, де шанують Героя Щита, ніж лишатися в цій країні».
«Так... це ж основне правило війни. Мелромарк не хоче, щоб я їхав у ті дві країни, тому й провернув таке. Не хочу лишати це без відповіді».
«Оце по-нашому, Батьку!»
«Ха-ха, якось я вже звик, що ти називаєш мене Батьком. Ще раз — приємно познайомитися».

І ось так ми успішно врятували Батька.
Щоправда, наступного дня по всій країні розклеїли наші розшукові оголошення...

«Гадаю, найважливіше — перетнути кордон».

Це був ранок після ночівлі просто неба... Еклер оголосила.

«Так, але... я зголоднів».

Учора ми майже не їли — сама битва за битвою.
Мало бути, ми б поїли в їдальні, але я провалився в пастку під землю, а Батька відразу відправили возом.
Тобто з моменту прибуття в цей світ ми жодного разу не їли.
Якщо так подумати, слова Батька цілком слушні.

«Ну, їжу лишимо на потім. Що робитимемо далі?»

Зараз у нас немає ані грошей, ані спорядження.
Завдяки рівню й посиленому спису ми можемо воювати, але спорядження й гроші все одно потрібні.
За нашого теперішнього статку ми навіть яйце пана філоріяла купити не можемо.
До того ж і я, і Батько — у звичайному одязі.

«Якщо нас наздоженуть, можна втекти за допомогою порталу».
«Так, але...»
«Нічого не вдієш...»

Учора Еклея здерла обладунки з тіл покинутих солдатів.
Схоже, її це досі гризе — Батько, глянувши на вкрадений гаманець із грошима, сказав Еклеї:

«Усе-таки тобі не подобається красти в мерців?»
«Ні... Здирати з мерців усе до нитки суперечить моєму лицарському кодексу, але обставини є обставини. Нічого не вдієш».

Спробуймо сказати те, що міг би сказати Батько.

«На полі бою не діють правила. Якщо можеш жити самим лицарським кодексом — живи. Але зараз ми ледь виживаємо... Важливо й себе захистити. Хіба самогубна атака — це лицарство?»
«Слушно кажеш. Так, на полі бою треба переступати через тіла побратимів і йти вперед. Тим більше — забирати речі в тих, хто підступно намагався вбити пана Іватані... це, мабуть, прийнятний компроміс».
«Тебе навіть відбирати в ворогів нудить... Еклер така чесна. Це круто».
«П-пане Іватані. Це не те, чим варто захоплюватися. Я ж сама змушена була вдатися до нічного розбою».
«Голод можна вгамувати монстрами, яких зустрінемо в дорозі. Грошей... схоже, трохи є, тож потрібне докупимо в дорозі».
«Так. Мабуть».
«Згоден».

І ми вирушили.
По дорозі в одному селі побачили оголошення: «Небезпечні злочинці зі щитом і списом та колишній лицар королівства блукають околицями».

«Хм-м...»

Я дивлюся на ту табличку здалеку й розмірковую.

«Мотоясу, про що думаєш?»
«Думаю, чи не вбити вже того Покидька, Червону Свиню Віч і Папу послідовників Трьох Героїв — набридли».
«Щ-що?!»
«П-пане Кітамура, якщо ви таке зробите, на вас оголосять розшук у всьому світі. Будь ласка, стримайтеся».

Обоє мене зупинили, тож я стримався.
Зрештою, ми тихо продовжили подорож.
Віз, на якому їхав Батько, навіть не подряпаний, тож користуємося ним далі.
Якщо не використовувати пана філоріяла, до Сільтвельта возом — три-чотири тижні шляху.
Трохи задовго, як на мене...
Але портали, які я зараз маю, ведуть лише в найближчі місця.

«Навіть коли вбиваємо монстрів, досвіду не дають».
«Це через конфлікт між Героями».
«А, так, чув про таке. То ось воно як?»
«Якщо я відійду, ви зможете отримувати досвід... але тоді я не зможу швидко зреагувати на раптову небезпеку».

Час від часу на нас нападають — то солдати країни, то авантюристи, ніби переслідувачі.
Батько чекає у возі, а я їх розкидаю.
Третій день, як ми прямуємо до Сільтвельта... Пам'ять про чергового вбитого вбивцю ще свіжа.

«Це небезпечно. Пан Іватані — першого рівня. Але підвищувати його в цій країні надто ризиковано, і я не певна, що зможу захистити його сама».

Ах, як я сумую за паном філоріялом.
Сумую за тим м'яким, шовковистим, здоровим пір'ям.

«Хоч би союзників більше було — було б спокійніше...»
«А їм можна довіряти?»

Батько з підозрою дивиться на Еклер.

«Оце і є проблема...»

Справді, складне завдання. Не відрізниш, де ворог, а де друг.
До речі... саме час, коли посланці Сільтвельта мали б вийти на зв'язок.
Але ж ми зараз у розшуку.

І саме коли я так подумав, назустріч нам прямо вийшли знайомий напівлюдина і дві свині.
Вражає. Вони знайшли нас...
Еклея вихопила меча й приготувалася.

«Я... посланниця з Сільтвельта. Нащадок Сейеттів... Будь ласка, опустіть меча. Ми не маємо наміру битися».
«М-м... зрозумів».

Посланниця низько вклонилася Батькові, мов у молитві, й почала говорити.

«Герою Щита, Герою Спис, чи не зволите ви завітати до нашої країни?»
«Ми й так планували їхати в Сільтвельт...»

Батько, ніби йому незручно, відвів погляд і тихо промовив.

«Але ті, хто назвався посланцями, мало не вбили мене, тож я не можу довіряти... Мотоясу, хочу спитати тебе: цим людям можна вірити?»

Минулого разу, коли я довірив Батька цим людям, він загинув.
Причину ми ще не з'ясували, тож не можна виключати, що це фальшиві посланці.

«Я розповідав про майбутнє».
«Так. Тому це й небезпечно».

У дорозі я розповів Батькові про часові петлі.
Розповів усе, без утаювання, аж до того, що коли я довірив його людям, які називали себе посланцями Сільтвельта, він помер.

«Те, що шлях Героїв Щита був суцільним обманом... Я глибоко співчуваю. Те, що ви не можете нам довіряти, — для нас дуже прикро».
«Оце і є проблема. Хотілося б вірити, але...»

Минулі події не дають.
Принаймні в цьому Мелромарку людей, яким можна довіряти, обмаль.

«Тоді зробіть нас рабами й тримайте під контролем».
«Рабами... Справді, є такий варіант».
«Раби... це ж те саме, так? Раби в цьому світі зв'язані печаттю раба й не можуть суперечити наказам господаря?»
«Саме так».
«Зрозуміло... Але рабство...»

Обличчя Еклер похмурнішало.
Побачивши її вираз, Батько квапливо озвався:

«Вибач, Еклер. Гадаю, краще перестрахуватися».
«Розумію. Треба діяти з максимальною обережністю».
«А як провести ритуал поневолення? Якщо є чорнильниця, можна провести його».
«Зараз усе приготуємо. Зачекайте трохи».
«Про всяк випадок, я теж хочу зареєструватися як господар. Можна?»
«Якщо це умова вашої довіри — я з радістю погоджуюся».

Я вийшов уперед і оглянув околиці.
За кілька годин... посланці Сільтвельта принесли чорнильницю.

«Батьку, капніть трохи крові в цю чорнильницю».
«Д-добре».

Батько легенько порізав кінчик пальця мечем Еклер і капнув кров у чорнильницю.
Я теж додав своєї крові.

«Далі ми підемо до найближчого помічника, який проведе ритуал, і станемо рабами. Зачекайте».

І ось так ми сховалися в малолюдному лісі й чекали, поки посланці Сільтвельта проведуть ритуал поневолення.
Невдовзі перед очима з'явилася іконка раба.

«О, це статус раба? Тут багато різних пунктів».
«Саме так. Далі треба позначити, що не можна брехати в пунктах, не можна виявляти ворожість до господаря, не можна атакувати — і після перевірки всіх застережень можна приєднуватися».

Я налаштовую й пояснюю Батькові.
Чесно кажучи, я більше вправний у реєстрації печаток монстрів, але різниця невелика.
І те, що вони справді провели ритуал поневолення, — означає, що вони не фальшиві... так варто вважати?