Не минуло й години, як ми виїхали зі східного села.
Віз повільно рухався в напрямку замкового міста Мелромарка.
Часу в нас ще вдосталь, тож і поспішати немає потреби.

«Наофумі!»

Та за кілька хвилин дороги Сакура-тян покликала Батька.

«Що таке, Сакуро-тян?»
«Слухай, он той лучник, що бився з тобою біля замку, йде нам назустріч».
«Ге!»

Батько визирнув надвір і скрикнув.
Я теж глянув — і побачив, як Іцукі зі своїми супутниками крокує дорогою.
А чи є з ним червона свиня?
Спробував розгледіти, та надто далеко.

І сам Іцукі вдягнений якось непоказно.
Він завжди так ходить?
На поясі меч — схоже, прикидається звичайним шукачем пригод.
Хотілося б під'їхати ближче, але Батько стурбовано звернувся до Сакури-тян:

«Якщо Іцукі дізнається, що ми — святі Птаха Бога, від нього чого завгодно можна чекати. Не хочу, щоб він чіплявся з якоюсь дурнею. Можеш замаскуватися перетворенням, як Руна-тян?»
«Гм-м? Гаразд!»

З цими словами Сакура-тян змінила форму з королеви на філоріяла й потягла віз.
Юкі-тян та інші теж наслідували її приклад.

«Усі, тихо, не видавайте жодного звуку».
«Зрозуміло, братику. Той лучник до нас завжди ставився як до лайна».

Кіль має рацію.
Втім, Іцукі ж під п'ятою в червоної свині, тож і дивуватися нічому.
Саме тоді помічниця, що летіла в небі верхи на Райвалі, спустилася й запитала:

«А це що?»
«Герой Лука зі своєю групою. Чесно кажучи, вони навіть небезпечніші за Героя Меча, якщо нас помітять. Вінді-тян і Ґаеріон-тян, сидіть тихо».
«Зрозуміло».

Помічниця знову злетіла високо на Райвалі.
Решта затамувала подих, і ми розминулися з Іцукі та його супутниками, що жваво про щось балакали.
Ніхто на нас особливо не зважав — минули спокійно.

Щоправда, червоної свині з ними справді не було.
Мабуть, бенкетує десь у замку.

«Фух... здається, пронесло».
«Схоже, вони нас не впізнали».
«То й добре. Сподіваюся, вони прийняли нас за звичайних торговців. До речі... цікаво, куди це Іцукі зі своїми прямує?»

Батько озирнувся на спини Іцукі, що вже віддалялися.
Куди він іде?

«Он те село — східне... а може, до кордону?»
«На жаль, не маю гадки».
«Гм-м... Добре, що ми виїхали раніше. Якби Іцукі прийшов туди й почав звинувачувати нас у тому, що ми розпустили епідемію... це було б клопітно».

Батько тихо пробурмотів.
Ну, це ж Іцукі.
Він завжди стає на бік тих, хто виглядає постраждалою стороною.

«Оце і є Герой Лука?»

Помічниця спустилася разом із Райвалем і запитала.

«Так. Кавасумі Іцукі, Герой Лука. Почуття справедливості в нього сильне, але, чесно кажучи, він діє з власної примхи й заради власного задоволення».
«...»

Помічниця з відстороненим поглядом дивилася в той бік, куди пішов Іцукі.
Вона ж має глибокі почуття до Рена, Героя Меча.
Тож і до інших героїв у неї своє ставлення.

«Якби Герой Лука дістався села раніше за нас... що б сталося з татом і всіма?»
«Гм-м... В Іцукі ж такі самі навички, як і в нас. Можливо, село врятували б і вони».
«...Он воно що».
«Але я думаю, що наш прихід мав своє значення».
«Так. Я змогла поговорити з татом. І цього... для мене вже достатньо».

Помічниця ніжно всміхнулася й погладила Райваля по голові.

«Гав!»

Райваль радісно гавкнув.
Хоча ні, це ж не Райваль, а її монстр?
А, байдуже, називатиму його Райвалем для зручності.
Отже, Батько мовив:

«Іцукі нас налякав, але якщо треба лише дещо докупити, можна обійтися порталом».
«Саме так».
«Можна домовитися про місце зустрічі й швидко все провернути».
«Братику, ти їдеш?»
«Куди?»

Помічниця запитала.

«До замкового міста Мелромарка. А заразом і поговорити з Героєм Меча...»

Щойно він це промовив, обличчя помічниці й Райваля спохмурніли.
Ну, для помічниці Рен — ворог, що вбив її батька, а для Райваля — той, хто його вбив.
Цілком природна реакція.

«Я не поїду».
«...Так, ти маєш рацію. Тоді, Вінді-тян, залишайся з Ґаеріон-тян і постережи тут».
«Добре».

Саме тоді здалеку долинув крик філоріяла.
Я висунувся з воза й озирнувся.

«А-а... тут водяться дикі філоріяли?»
«Схоже на те!»

До речі, у Мелромарку ж є природні оселища філоріялів.
Дикі філоріяли — то окрема краса.
Їхні тіла підтягнуті, не те що в одомашнених.
Яких би філоріялів я не зустрів — я їх усіх любитиму.

«Пан Мотоясу такий глибокий у своїй любові».
«Очі Кітамури аж сяють-сяють!»
«Пі-пі?»
«А, до речі, тут тхне філоріялами... ну, я через наші власні запахи й не помітив».
«Так чи інакше, у нашій команді філоріялів повно...»

Батько дивився на мене з ошелешеним виглядом.
А тоді я побачив удалині цілу зграю філоріялів.

«Ґуа!?»

Вони помітили нас і тривожно закричали.
Зачекайте, шановні філоріяли, ми не бажаємо вам зла!
Будьте собою, почувайтеся вільно.
Та мої добрі наміри не справдилися — філоріяли щодуху кинулися геть.

«Батьку, а давайте наздоженемо диких філоріялів?»
«І що ми з ними робитимемо? Їм це точно не сподобається».

Хм, якщо подумати — то й справді.
А я ж думав, що як підійдемо ближче, то потоваришуємо.

«До речі, диких філоріялів не так уже й часто зустрінеш. Я бував у Шільдвельті й Мелромарку, але бачу їх уперше».
«Гм-м?»
«Ми не настільки нечемні, щоб без дозволу вдиратися на чужу територію».
«Ага-ага!»

Сакура-тян схилила голову, а Юкі-тян та інші з гордістю заявили.

«Та годі вже про те! Пане Мотоясу, краще дивіться на нас, а не на диких філоріялів!»
«Я ж і дивлюся на всіх вас».

Ох, дикі філоріяли вже зникли з очей.

«Пане Мотоясу-у...»

Юкі-тян з якимось відстороненим поглядом простягла до мене руку.
Тож я ніжно погладив Юкі-тян по голові.

«Які ж ви лагідні. Ха-ха-ха!»
«Е-е-е... Юкі, здається, не зовсім це мала на увазі...»
«Ко теж хоче, щоб погладили!»
«Будь ласка».

Погладив і Ко, що пригорнувся до мене.
Аж тут Юкі-тян надула щоки й образилася.
Що сталося?
А, зрозуміло — батько пестить братика, от вона й ревнує.
Яка ж мила реакція.

«Хрю-у...»

Чомусь лінива свиня з таким виглядом, ніби все їй набридло, похитала головою.
І поки ми так весело балакали, до воза наблизився загін вершників.
Вони порівнялися з нами й гукнули:

«Гей, стійте!»
«Гм?»

Батько, схиливши голову, кивнув Кілю, щоб той відповів.

«Чого треба?»
«Бачу, це віз святих Птаха Бога. Просимо вас — завітайте на аудієнцію до нашої принцеси».

Я визирнув з-під намету воза й глянув на обличчя того, хто говорив.
То були лицарі Мелромарка, і з ними ще якийсь екіпаж.
Принцеса — це ж та червона свиня?
Залежно від обставин, краще відмовитися.
Батько глянув на мене, кивнув, а тоді, глибоко натягнувши каптур плаща, вийшов з-під намету.

«Он воно що — сама принцеса хоче з нами поговорити».
«Саме так. Вважай це за велику честь».

Який же зухвалий тон.
Можу просто стерти цю принцесу... червону свиню... разом із ними просто тут.

«Ну то й що за принцеса? Скажіть її ім'я».
«Слухай і тремти. Це друга принцеса Мелромарка, Мельті Мелромарк!»