«О-ТО-О-О-О-О-О-О-О, СА-А-А-А-А-А-А-А-А-А-Н!»

Я в режимі приводу мчав щодуху до фортеці на кордоні.
Та коли дістався фортеці, жодних слідів Батька не побачив.

«Щ-що це?!»
«Чудовисько?!»

З фортеці на мене показували пальцями солдати, але мені на це байдуже.
Може, ми розминулися, чи Батько десь завернув по дорозі... або, може, Батька катують у цій фортеці?
...Якщо я знесу все магією, можу зачепити й Батька.
Тож я, віртуозно загальмувавши з дрейфом, змінив напрямок, відбіг туди, де солдати вже не могли мене бачити, і в стані невидимості почав обстежувати фортецю зсередини.

«Що то було за створіння, схоже на людський танк, що здіймало дивний пил?»
«Не знаю... Хіба такі монстри існують?»
«Може, це один із монстрів, яких розробляють у лабораторії...»

У фортеці тим часом солдати зібралися докупи.
Тут влаштували суворий оглядовий пункт, і перед ним вишикувалася черга з купців та авантюристів.
Схоже, те, що Батько намагається виїхати за кордон, для них дуже невигідне.
...Якщо вони влаштували оглядовий пункт, то, певно, Батька ще не схопили.
Ні, не можна виключати й іншого, тож ретельно обстежу фортецю.
Використовуючи проходження крізь стіни, я обшукав фортецю вздовж і впоперек.

«За інформацією, Диявол Щита домовився з тими з Сілтвельта і збирається виїхати за кордон. Ми не можемо за жодних обставин випустити їхнього ватажка!»

У командному кабінеті фортеці голосно розпалювався командир лицарів.
Так і є, він тут.
Пригадую, у петлі, коли я їхав до Сілтвельта, він теж був.
За словами, у першому світі саме він віддав наказ атакувати Батька та інших, хто захищав село Ріюто.

«Знайдіть їх, хоч землю носом рийте, і знищте разом із напівлюдьми!»
«Є!»

Підлеглі вийшли з кімнати з обличчями, що казали: «Скільки можна повторювати цей наказ?»

«Хм...»

Командир лицарів лишився там, самовдоволено схрестивши руки.
До речі, я дізнався про це пізніше: він нещодавно обійняв цю посаду.
Колишнього командира лицарів, схоже, зняли, коли королева зникла, почалася Хвиля, і викликали Героїв.
Це все через фракційні ігрища.

«Ну що ж... піду до винних погребів»

...Дуже схоже на поведінку того типа в обладунках, що став союзником Іцукі.
Якщо придивитися, то й обличчя в них схожі. Може, родичі?
Так чи інакше, те, що він сам, мені дуже на руку.
Я вперше в цьому відгалуженні... хоч це й продовження петлі, але світ трохи відкотився назад.
Петлі, де Батько гине тут, не існує.
Але я мушу помститися за той сором, що змусив мене петляти, і позбутися турбот на майбутнє.

«Гхм...»

Тож, перш ніж цей тип, що збирався поцупити щось із погреба, встиг узятися за двері, я... встромив у нього списа.
Він міг заверещати, як той в обладунках, тож я використав Списа Тиші.
Якщо вони родичі, то й верещати мають однаково.

«!! Щ-—!!!»

Схоже, я вгадав: він побачив спис, що стирчить із його власних грудей, і збирався заверещати.
Я перекрив магією звук навколо, заглушивши все...

«Спис Вибуху X!»

Бум! — і він умить перетворився на вуглинку.

«—!»

Вуглинка розсипалася на порох, дим заклубочився по кімнаті, але жодних ознак того, щоб солдати збіглися на звук, не було.
Ось і помстився за приниження з тієї петлі! Коли я їхав до Сілтвельта, я теж його відлупцював, але це був чудовий момент, щоб стерти його на порох.

«Ха-ха-ха! Ну що ж... де ж Батько?»

Хм, судячи зі слів того, кого я щойно стер, Батько, схоже, ще не дістався фортеці.
Так чи інакше, час спливає.
Тож я вирішив покинути фортецю й шукати Батька.
Гадаю, він зупинився в якомусь місті на прямій лінії між фортецею та замком Мелромарка... але навіть якщо шукати за запахом, територія надто велика.
До того ж запахи всіляких людей перемішуються, а він ще й у кареті їде, тож визначити важко.
Я думав зосередитися на місцях, де ми зупинялися, коли я їхав до Сілтвельта, але, схоже, вони обрали інший шлях, ніж той, яким їхав я, тож знайти не можу.
Може, вони, знаючи про небезпеку, поїхали іншою дорогою, ніж тоді?
Нічого не вдієш, вирішив чекати на Батька в межах видимості фортеці... але сонце вже сіло.

«Батьку...»

Треба бути дуже обережним.
Хіба можна сказати, що нульова ймовірність того, що вони заїдуть сюди, якщо я повернуся?
Кажуть, серед напівлюдей і звіролюдей є нічні створіння. Тож вони можуть прибути на кордон уночі разом із Батьком.
Тож я не спатиму всю ніч.

Ах, Батьку... Благаю, будь живий.
У фортеці щось загомоніло, тож я сховався й підійшов подивитися: виявилося, вони галасують, бо зник командир лицарів.
Це я його стер. ХА-ХА-ХА.

Добре, що Батька не схопили, поки я шукав.
Але фортечні говорили про те, щоб розіслати посланців із розшуком у навколишні міста.
Якщо через це Батько змінить маршрут, буде клопітно.

От халепа, клопітні ці типи.
Чи не повбивати їх усіх потай?
Так і зроблю. Знищу їх непомітно.
Як тоді, коли я заганяв Такта на Семи Розколотих Островах, винищуватиму солдатів, що вештаються поодинці, одного за одним.
І ось так, один за одним, я тихо, коротаючи ніч, прибирав солдатів, схожих на послідовників Культу Трьох Героїв.

«Щось тут не так... Люди в фортеці зникають один за одним»
«Дурниці. Ти просто боягуз. Дивись? Зараз піду й перевірю»
«Г-гей...»

Солдат попрямував у безлюдну будівлю, тож я зроблю з ним те саме, що з командиром лицарів.

«Гей. Ти як там?»
«Та годі тобі панікувати. Слухай, Диявол Щита вже скоро буде тут, чого ти так тремтиш? Кажуть, напівлюди й звіролюди підкрадаються без жодного звуку, тож якщо щось станеться — одразу думай, що це вони»

Вдає з себе бувалого: «треба прислухатися до відчуттів» — а мого запаху взагалі не відчуває.
Фу... Тобі, як і тій пані, до мого відчуття ще тисячі років.
Ось якби це був Еклер — вона б могла помітити через якийсь звук.

«А раптом це Герой Щита щось робить? Може, це привид того дивного об'єкта, що з'явився вдень...»
«Та годі тобі дурниці казати. Щоб той йолоп на таке спромігся? Я сам бачив, як він очі витріщив, коли його підставили з тією дівкою, яку йому підіслала держава. Ледве стримав сміх тоді»

...Повнісінький винен.
Заплатить життям за те, що зневажав Батька.

«Хоча... він же Герой з іншого світу, який нічого не знає, правда? Мені його навіть трохи шкода»
«Ти що таке мелеш? Чи ти, бува, не віруєш у Диявола Щита?»
«В інших країнах він же Герой, ні? Просто тут, на батьківщині, повно послідовників Культу Чотирьох Святих...»
«Не дай себе обдурити. Такий бовдур не може врятувати світ»

Винен.
Нехай спокутує життям.

«Гм? Що—»

І тут голос солдата обірвався.

«Г-гей. Не лякай мене... Гей? Кидай свої дурні жарти! Гей!»

Того, хто трохи співчував Батькові, я відпущу.
Солдат, якого я щойно пощадив, шукає того, кого я стер, але його вже немає.

«Н-невже... справді... а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а!»

І врятований мною солдат із криком вибіг із фортеці й зник у нічній темряві.
Так минула ніч.
У фортеці лишилися самі ті, хто втік від жаху, а ті, хто залишився, переживши жахливу ніч, утекли з фортеці, щойно зійшло сонце.
Так чи інакше, тепер можна зітхнути з полегшенням.