Наступного разу, коли Іцукі отямився... він був у клітці работорговця.

«Д-де це... ай...»

Іцукі різко схопився, але біль у потилиці мало не змусив його застогнати.
А ще він помітив, що на руках і ногах у нього кайдани.

«Що це... де я?!»
«О? Прокинувся, бачу».

Голос, який звернувся до Іцукі, що лежав у клітці, належав работорговцю.
Схоже, це була інша людина, ніж той торговець монстрами, якого ми знали.

«Тебе продали в рабство, брудний звіролюде...»
«Щ... що це означає?! Хто посмів продати мене?!»
«Нема чого рабам розповідати про клієнтів. Хоч ти й дивний звіролюд, на якого не діє рабська печать, але це не означає, що тебе не можна продати. Гей!»
«Слухаю!»
«С-стійте, я ще не договорив — гм-м-м!»

І тут Іцукі, що щойно отямився, мало не вставили кляп у рота.
Те, що рабська печать не спрацьовує, — це завдяки силі зброї.
Батько, я вже не кажучи про Іцукі та Рена, — у цьому циклі навіть Вольфа звільнили від рабської печаті.
Так чи інакше, судячи з усього, що сталося, і з наявних доказів, очевидно: Копчені оглушили Іцукі й просто продали його работорговцю.

«—»

Іцукі спробував нашвидкуруч почати заклинання.

«Овва, схоже, він уміє користуватися магією».
«А ну стій!»
«Гх!?»

Іцукі дістав копняка в живіт, зігнувся від болю й перервав заклинання.

«Гей. Приготуйте кайдани для рабів, що володіють магією! От халепа, якби рабська печать діяла, не довелося б надягати цю штуковину».

І ось так на Іцукі одягли кайдани, що блокують магію.

«Ще й цей проклятий лук тягає, який не зняти... дивний якийсь раб, їй-богу. Казали, мовляв, "нижчий організм, що самозванно називає себе Героєм Лука" — ха-ха, ну й вигадник, аж надто в роль увійшов».

І ось так Іцукі, позбавлений можливості говорити, із кайданами на руках і ногах, до яких ще й обтяження причепили, змушений був пізнати, що таке рабство.
Якийсь час він просто лежав у клітці работорговця.
Йому трохи бракувало рівня, щоб використати портальне вміння, тож утекти він не міг.

«—!»

Він спробував чинити опір, орудувати луком, але через кайдани на руках натягнути тятиву було вкрай важко.
Утім, він був налаштований використати все, що міг, тож спробував стріляти, натягуючи тятиву хвостом.
Звісно ж, його задум розгадали й відлупцювали як слід.
Згодом Іцукі купив якийсь аристократ — для катувань.

«А ну ще! Верещи голосніше! Ха-ха-ха-ха!»

У підземеллі його підвісили за руки, і він зазнавав тортур: не лише батога, а й ударів тупим предметом по животу та обличчю.
До того часу на нього вже одягли нашийник, який сильно стискав горло щоразу, коли він намагався промовити заклинання.

«А-а-а-а-а!? Гх-х-х... годі, годі — будь ласка, хто-небудь...»

Від нестерпного болю він непритомнів, але його приводили до тями, обливаючи водою, і катували далі, доки він не починав кричати.

«Х-хі-і... а-а-а-а... годі, будь ласка...»

У тій самій камері були й інші раби, але Іцукі, за його словами, не роздивлявся їхніх облич.

«Таке... навіть якщо країна це дозволяє... я, сама справедливість, цього не допущу...»
«Що ти там белькочеш? Справедливість належить нам, людям! Таким брудним звіролюдам, як ти, вона не світить!»
«Гх!»
«Для рабів немає ніякої справедливості!»

І все ж Іцукі поклявся собі: справедливість обов'язково здійсниться, і щойно він вибереться звідси — цей аристократ отримає по заслузі.
У ньому вирувала лють, що піднімалася з глибини єства.
Чия це провина, що він опинився в такій несправедливій халепі? Усауні? Товаришів, які не повірили його словам і продали його? Чи работорговця, що його купив? Аристократа, що катує? Чи країни, яка зробила звіролюдів ізгоями?
Тук... тук... — Іцукі відчув, як пульсує його лук.
Умова проклятого лука
— виконана.
Він відчував, як із глибини душі піднімається щось чорне й липке.

«Гх-х-х-х... я вам цього не пробачу».
«Який же ти впертий. Гей!»
«Слухаю!»

І ось Іцукі прив'язали до столу за кінцівки.
Аристократ, що його купив, простягнув йому хвіст, зафіксував його, а тоді, наче хизуючись перед Іцукі, дістав пилку.

«Оця твоя зухвала поведінка — ось у чому проблема. Тобі доведеться за неї відповісти, чи не так?»

І аристократ, сповнений садистської насолоди, приставив пилку до витягнутого хвоста Іцукі й почав повільно, з насолодою водити нею вперед-назад.

«Щ-що ти збираєшся робити?! Годі! Припини! Припи— а-а-а-а-а... а-а-а-а-а-а!»

Аристократ знову й знову проводив лезом пилки по хвосту Іцукі, намагаючись завдати якомога більше страждань.
Звісно ж, від гострого болю пішла кров, і лезо поступово забарвлювалося в червоне.
Нарешті, з глухим хрускотом, хвіст відтявся повністю.
Слухаючи цю розповідь, Батько зблід і виглядав так, ніби йому несила це чути.
Але він не зупиняв Іцукі, бо той сам хотів розповісти все до кінця.

«А-а-а-а-а-а! А-а-а-а-а...»

Іцукі, корчачись від болю, поклали перед ним його ж відтятий хвіст.
Хоч цей хвіст і не існував би, якби він не став Лісукою, утрата частини власного тіла — це величезна втрата.

«Ну що, тепер зрозумів, хто ти такий? Якщо ні — я не дам тобі спокою, поки не покажу, що таке справжній біль».

У цьому відчаї Іцукі міг лише безсило дивитися в простір, мов порожня лялька.
Спершу в його голові крутилася думка: «Чому, чому зі мною це сталося? Це все через того Усауні...» — але поступово, коли його думки заполонила лють, він усвідомив: причина не в Усауні, а в Копчених і в людях цієї країни.
І все ж він нічого не міг вдіяти й люто проклинав себе за те, що лежить зв'язаний і безпорадний.

«Щ-що... що тут відбувається?!»

У цей момент... чи то його крики почули, але до кімнати зайшла дівчина й, побачивши Іцукі, якого катують, скрикнула.

«Ов-ов, панно Айвіред. Що відбувається? Та нічого особливого — просто вчуваю раба, де його місце. Якщо ви аристократка цієї країни, то вам варто засвоїти такі речі. Адже саме через таких, як вони, світ не може жити в мирі».
«Хоч він і раб, але таке — неприпустимо! Я повідомлю в органи!»
«Панно Айвіред, схоже, ви зовсім не розумієте свого становища. Ваші батьки-збіднілі аристократи служать тут, чи не так? Якщо ви так учините, вони засмутяться».
«Фу-е-е... Ні, тато й мама теж не схвалили б такого. Це неправильно. Це заборонене законом катування!»
«Господи... і батьки, і донька — сама морока. Гей. Заберіть цю нахабу в іншу кімнату».
«Фу-е-е-е! Пане звіролюде! Фу-е-е-е-е!»

Дівчина, схожа на покоївку, що протестувала, за наказом підлеглого аристократа була схоплена й кудись відведена — Іцукі, у напівнепритомному стані, міг лише дивитися їй услід.
Ах... отже, ще є люди, які, зібравши всю сміливість, спробували його врятувати.
Ще не все втрачено, він не має права збожеволіти — десь у глибині душі ще жевріла іскра віри, і, поринувши в ці спогади, Іцукі дивився вдалину поглядом, повним туги, і мовчав.
А тоді його свідомість знову полинула геть.