Коли Батько й сестра старшої сестри зникли з поля зору, увійшовши до замку, раби раптом припинили гратися й посідали.
Чи то через те, що сестра старшої сестри пішла, і вони занепокоїлися?
А куди поділася та бадьорість із минулого?

«Що сталося?» — запитали Сакура-тян і Юкі-тян.

«Боїтеся людей?»

Та раби похитали головами.

«Усе гаразд... Завдяки Сакурі-тян, Юкі-тян, Герою Щита й старшій сестрі Садині нам спокійно».
«То чому ж ви не граєтеся?»
«Бо старша сестра Садина... якщо ми не вдаватимемо бадьорих, вона хвилюватиметься...»
«Старша сестра Садина вдає бадьору, але всередині, певно, плаче...»
«Так. Вона сумує, що не змогла всіх урятувати».

Ого, отже, те, що помітив Батько, помітили й раби в селі.
А я, звісно, нічого не второпав.

«Не хочете гратися?»
«Хочемо, але за старшу сестру Садину ми хвилюємося більше. Тож ми надто старалися перед нею... і втомилися, тому хочемо відпочити».

Дітям теж нелегко.
Пані філоріял казали, що старша сестра старшої сестри — людина, на яку можна покластися в селі.
Тож саме тому вони вдавали бадьорість, аби не турбувати її.
І через це раби втомилися.
Виявляється, вдавати бадьорість теж не просто.

«То, може, посідаєте й поговоримо?»
«Так, це ми можемо».
«Тоді я розповім вам про подвиги пана Мотоясу та Героїв».

Юкі-тян почала розповідати рабам, що відпочивали, різні історії з минулого в формі оповіді.
Чути стало дещо гамірні голоси.
Але... схоже, мені там не знайдеться місця.

«Піти допомогти Батькові? Можна й магією обігріти кімнату, щоб старша сестра старшої сестри спокійно заснула».
«Так... просимо вас допомогти Герою Щита».

І раб у селі кивнув.
Мені доручили.

«Тоді я пішов. Юкі-тян, Сакура-тян, добре розповідайте».
«Ми щойно почали!»

Юкі-тян і Сакура-тян оповідали рабам, і в них був дуже гарний настрій.
Це як героїчні балади, що їх співають поети?
Пані філоріял теж люблять співати.
Ах, згадав айдол-шоу Філоньки.
Поринаючи в такі думки, я рушив слідом за Батьком.

Я дійшов до кімнати, де вкладали старшу сестру старшої сестри.
Постукати?

«Садино, чому ти так не бережеш себе!»

Почувся голос Батька.
Схоже, там щось сталося.
Увійти? Чи мовчки почекати?
Здається, я втратив слушний момент.

«Ой-ой... старша сестра в порядку? Ну ж бо, Наофумі-тян, іди швидше до решти. Зі мною все гаразд».

Чути безтурботний голос, але одразу потому пролунав кашель — кхе-кхе.

«...Послухай, Садино. Я вважаю, що ти дуже добра й сильна людина. Маючи силу зациклювати час, ти не докоряла Мотоясу-куну, який навіть не глянув на Рафталію-тян, а прийняла його».

Овва? Тепер я опинився на передовій?
Справді, реакція старшої сестри старшої сестри була цілком звичайною.

«Насправді в тобі, певно, клекоче гнів на нас... на країну й на світ, але ти не скаржишся й не нарікаєш, Садино... Я вважаю, це гідно похвали. Але, Садино, показуй більше емоцій... Скільки б ти не дорікала мені, я готовий це прийняти».
«Наофумі-тян...»

Тут голос старшої сестри старшої сестри втратив свою веселість.
Я остаточно спізнився.
Якщо я зараз увійду, Батько, певно, гляне на мене так, ніби каже: "читай атмосферу".
Але я входжу.

Я спробував повернути ручку дверей — але вона не провертається.
Що таке? Батько тримає її зсередини?
Чи двері замкнені?

«...Послухай, Садино... Безпека Рафталії-тян для тебе — не те, над чим можна просто всміхатися, правда?»
«...»
«Я розумію, що для тебе Рафталія-тян — найважливіша, а потім — діти з села. Ти думаєш, я не розумію, що в тобі клекочуть різні почуття до нас, які не змогли їх урятувати?»

Почулося, як Батько важкими кроками наближається до старшої сестри старшої сестри.

«І в результаті ти ось так стримуєшся — я, можливо, зарозуміло вважаю, що вгадав твої наміри, але ти можеш злитися! Мені навіть легше, якщо ти мене лаятимеш...»

Але тут старша сестра старшої сестри легенько кашлянула.

«...Навіть якщо я ненавидітиму — Рафталія-тян, її батьки й люди з села не повернуться».

Голосом, якого я ще не чув, — холодним і спокійним — відповіла старша сестра старшої сестри.

«До того ж, я не хочу зганяти злість на вас, Наофумі-тян, — це було б надто легким виправданням. Це неправильно. Навіть якщо Чотири Священні Герої, яких називають богами, що рятують світ, не змогли врятувати».
«Садино...»
«Батьків Рафталії-тян не змогла врятувати я, і саму Рафталію-тян... людей із села теж не змогла врятувати я. Маючи достатньо сили, щоб захистити... усі вислизнули крізь пальці...»

До речі, Батько ще в першому світі казав, що старша сестра старшої сестри — найсильніша серед рабів у селі.
І попри це село старшої сестри було знищене.
На те, певно, було багато причин.

«У мене було бажання, щоб така людина, як Наофумі-тян, скупила дітей із села в Мелромарку».
«Це... я розумію».
«Але... що зміниться, якщо я звинувачу вас у тому, що не змогла врятувати Рафталію-тян? Усе через мій поганий вибір».

Кашель старшої сестри старшої сестри, здавалося, посилився порівняно з минулим.

«Наофумі-тян, Рафталія-тян та її батьки... були сенсом мого життя».
«Садино! К-кров!?»

Я відчув, як Батько почав творити магію.
Певно, цілющу.

«Лібераційне Зцілення X! Кх... кров зупинилася, але...»
«Під час першої Хвилі я не змогла врятувати батьків Рафталії-тян. Ні, коли почалася Хвиля, я була далеко й не встигла прибігти. До того все було надто мирно, тож я, певно, розслабилася».
«Це...»

Схоже, Батько вагався зі словами.
Здається, у першому світі я чув, що Хвилі — це щось на кшталт стихійного лиха.
І справді, у цьому циклі всі так їх сприймають.

...Щось тут не так.
Тоді чому існує ворог, який називає себе богом?
Це те саме питання, що постало переді мною й Батьком, коли ми воювали з реінкарнаторами та переселенцями.

«...Але за кілька днів після Хвилі, коли я нарешті повернулася, в селі вже нікого не було».
«...Так. Еклер казала, що окрім збитків від Хвилі, солдати королівства влаштували в цих землях полювання на рабів. Я вважаю, це жахливо».
«Я шукала відчайдушно. Сподівалася, що вони живі. Але я не могла наблизитися до темних закутків цієї країни. Тож я стала бойовою рабинею в Зелтбулі, який спеціалізується на рабах, і шукала там. Я думала, що там великі зв'язки, тож якщо заплатити — щось та й вийде».
«Це був довгий шлях в обхід, але нічого не вдієш».
«Ця хвороба... теж моя кара. Тому ліки від вас, Наофумі-тян, не діють... Це кара... прокляття за те, що я не змогла врятувати Рафталію-тян та її батьків».
«Що...»

Чи не час уже вибити двері?
Але ж Батько, здається, розгнівається?
Поки я так розмірковував, у голові щось майнуло.

Мені здалося, ніби я побачив видіння: старша сестра манить до себе Філоньку з моєї уяви.
Якщо я не врятую старшу сестру, то, можливо, вже ніколи не побачу Філоньку?

Поки мене спокушала ця ілюзія, з кімнати почувся звук.
Старша сестра старшої сестри, слабко кашляючи, відповідала, а тоді пролунав звук — чи то крок, чи то удар об підлогу.

«Тож, Наофумі-тян, вам не треба ні про що хвилюватися... Я вже...»

І в цей момент старша сестра старшої сестри відчинила двері, ніби випроваджуючи Батька з кімнати.

«Ой?»
«Овва?»

Погляди старшої сестри старшої сестри й мене перетнулися.
Тоді Батько підвівся й став переді мною.
Що таке?

«...Мотоясу-кун!»
«Так!»

Це те саме.
Той самий вираз обличчя, як минулого разу, коли Батько дорікав: "Чому ти не сказав раніше?"
Певно, хоче підбадьорити мене, незграбного.
Батько схопив мене за обидва плечі.
Приготуюся.

«Мотоясу-кун, вибач... Перепрошую заздалегідь. Перепрошуватиму скільки завгодно. Те, що я зараз скажу, буде дуже егоїстичним, самовільним, емоційним і зарозумілим, але я прошу тебе».
«Щ-що таке?»

Батько з обличчям, що ось-ось заплаче, благав мене.
Така незвична реакція не може не здивувати.
Схоже, це зовсім не докір.

«Я хочу, щоб ти просто зараз... убив мене й запустив цикл».