Пани філоріяли, як і домовлялися, чекали на віддалі від міста, а я зазирнув до місцевої крамниці.
То була їдальня.
Принаймні я так думав, але в місті щось було не так.

Подекуди здіймався чорний дим, чи не так?
Пожежа?
Ну й неспокійне містечко.
З такими думками я дістався до їдальні, як і домовлялися.

— Перепрошую!

Щойно я зайшов усередину, один чоловік щось забелькотів, але, певно, Батько вже все владнав заздалегідь.
Чоловік-працівник провів мене.

— Ласкаво просимо. Цей спис… ви ж Герой Списа, правда? Сюди, будь ласка.

Людина — не напівлюдина, а звичайна людина.
Тобто ззовні цю крамницю тримають люди?
Розмірковуючи так, я прямую вглиб закладу.
А там на мене чекали трохи стомлений Батько, Еклея та посланець Сільтвельта.

— А, Кітамуро. Як успіхи?
— Усе готово.
— Он як.
— До речі, місто з самого ранку гомонить.
— Ага, кажуть, у різних кінцях міста палять і бешкетують…
— Це вже котре запитання, але це знову витівки Трикутнього культу?

Батько виглядав винним.

— Гадаю, так. Міський лорд уже кинув усі сили на гасіння, але через метушню тих, хто називає себе авантюристами, місто ось-ось паралізує.
— Ще та єресь.
— …Саме так. Це вже занадто навіть для радикалів. Кажуть, таверну, де ми зупинялися перед тим, як розійтися з Кітамурою, підпалювали стільки разів, що й не злічити. Тепер вона закрилася.

От халепа.

— Цю крамницю теж варто закрити, щойно ми вийдемо.
— Так. Заяву на відшкодування вже подано.

Посланець Сільтвельта кивнув.
Цілком можливо, що ті, хто міг за мною стежити, десь про щось пронюхали.
І саме тоді до крамниці зайшов авантюрист, який, як завжди, кричав про той самий «сморід».
Хм… нічого не вдієш.
Я виходжу з глибини закладу до зали.

— Кітамуро, що ти задумав?
— Ми все одно скоро звідси підемо. Тож просто втовкмачу їм їхню дурість на власній шкурі.
— С-стій, хтось зупиніть Мотоясу!
— Це під силу лише Іватані!

Батько й Еклея почали сперечатися.

— Мотоясу! Будь ласка, не роздмухуй ще більше!
— Ха-ха-ха! Який же ви добрий, Батьку. Цей Мотоясу аж сльози пускає від вашої доброти. Але це одне, а це — інше.
— Він не зупиниться! Еклеє!
— Кітамуро! Благаю, просто підемо далі—

Залишивши доброго Батька позаду, я прямую до стійки.
А там стоїть, криво всміхаючись… о? Та це ж той, кого я паралізував Паралізуючим Списом.
Щойно він бачить моє обличчя — блідне.
Це геніально. Мабуть, у нього травма.

— Схоже, ви не вгамувалися.
— З-заткнися! Демон Щита тут, так?! Уб'ю його й отримаю купу грошей! Ану—
— Подякуйте Батькові за його милосердя. Спис Ілюзій!

І знову — просто встромляю списа в лоба.

— Ґуа—

Один дурень упав додолу, а ті, хто стояв позаду, ахнули.
Ці типи… ну, гаразд, так навіть краще.

— Паралізуючий Спис! Ось так!
— Ґяяя—ґуґа—

Вони спробували втекти, тож я розширив яму.
Ха-ха-ха-ха-ха!
Вони смикаються, мов після того самого.

— Х-ха-ха… о-ось воно… я тепер багатій! Ха-ха-ха-ха-ха!

Дія Списа Ілюзій почалася.
З розслабленим обличчям, повністю розширеними зіницями й слиною, що текла з рота, він почав хитаючись блукати.
Тож я виштовхав його з крамниці ногою, а заразом повикидав і паралізованих.
Біля входу стояло кілька типів, схожих на членів Трикутнього культу, і вони оніміли, дивлячись на авантюристів, що вилетіли звідти.
Плеснувши в долоні, я повернувся в глибину закладу.

— Ах… уже пізно…
— Що сталося?
— Кітамуро, ти взагалі знаєш, що таке стриманість?
— Я цілком стриманий. Якби ні — вони вже були б на тому світі.
— І це стриманість…
— Вбити їх було б милосердніше…

Батько з Еклеєю про щось перешіптуються.

— Краще стеж за словами, Іватані. Кітамура має тенденцію тлумачити твої слова по-своєму й тоді біснується.
— Так. Намагатимуся бути обережним.

І поки вони так балакали, стало гучно.
Дивлюся — а надворі заворушилися: варта й члени Трикутнього культу, що називають себе авантюристами, почали бійку.

— Може, вже час рушати?
— Зрозумів.

З Батьком попереду я розіслав запрошення до партії й активував Портал Списа.

Мить — і перед очима вже гірська дорога, де чекали пани філоріяли.

— Ох! Аж злякався. Я чув про це, але все одно вражає.

Батько роззирався навколо.
Посланець Сільтвельта — теж.
Еклея, схоже, вже звикла, тож не надто реагує.

— Ґуа!

Юкі та інші вітають нас, піднявши крила.

— Вони так виросли лише за два дні?
— Неймовірно. А ти мене пам'ятаєш?

Батько питає в Сакури.
І Сакура киває головою.
А тоді почала тертися головою об його груди.

— Аха-ха-ха… хоч і виросла, а все одно мила.

Батько всміхається й гладить Сакуру по голові.
Яка ж мальовнича картина. Мого Батька я таким майже ніколи не бачу.
Закарбую це в пам'яті.
Клітини мозку цього Мотоясу щойно вигравіювали образ Батька, який ніжно гладить Сакуру.

— Якого рівня вони досягли?
— Сорокового.
— Сорок?! За два дні — сорок?!
— Надзвичайно швидко. Це вже за межами будь-яких норм!

Еклея й посланець Сільтвельта вражені.
Але це не брехня.

— І ще, я привіз вам гостинці, Батьку.

Я показую всілякі матеріали та спорядження, що випали з монстрів, які лежали на возі, що тягнули Юкі та інші.

— Це що таке?!
— Це здобуток за два дні. Чесно кажучи, було ще більше, але більше просто не вмістилося.
— Ого… тут купа всіляких матеріалів.
— Закладіть їх у ваш щит, Батьку.
— Гадаю, на більшості писатиме, що бракує рівня чи гілки… але добре. Закладу стільки, скільки треба для умов відкриття.

Батько почав складати матеріали в щит.

— Еклеє, вам раджу цей меч.
— Кітамуро, я вже просила запам'ятати моє ім'я… і звідки в тебе меч?
— Хіба це не те? Здається, у силі зброї Героя є така штука — випадіння… коли вбираєш монстра в зброю й отримуєш інший предмет.
— Саме так.

Я передав Еклеї меч, який випав із монстра з гір, як добру зброю.
Здається, він називався Грифоняче Лезо?
Це не рапіра, а меч у формі пера із заточеним краєм, але нічого страшного.
Еклея взяла меч і, пильно роздивляючись лезо, щось мугикнула.

— Схоже, доволі добрий клинок. Боюся, він мені не по зубах… не певна, чи зможу ним орудувати.
— А ще я припас обладунки для вас, Батьку.

Я показую Батькові обладунки, що випали з великого грифона.

— А, дякую… вони, схоже, дуже важкі…
— Ану, Батьку, підніміть руки. Цей Мотоясу зараз вас убере.
— Г-гаразд.

Я надів на Батька обладунки.
І він одразу гепнувся обличчям уперед?

— В-важко…

О? Схоже, бракує характеристик для екіпірування.
Нічого не вдієш.
Знімаю обладунки й кладу назад на віз.

— Спочатку треба трохи підняти рівень.
— Т-так. Шкода, що споряження, яке Мотоясу так старався приготувати, пропаде.
— Раптом з'явилося багато припасів… Гадаю, ми відірвалися від переслідувачів завдяки телепортації… але про всяк випадок рушаймо швидше.
— Зрозумів! Ану, всі! Сідайте на віз, вирушаємо!
— Хотілося б хоч переробити віз на карету… але зробимо це вже трохи згодом.

Батько й Еклея, мов змирившись, сіли на віз, і посланець Сільтвельта теж.

— Ґуа!

Я сідаю на спину Юкі, яка представляє панів філоріялів, і підіймаю списа.

— Тож рушаймо!
— Ґуа-а-а!

Пани філоріяли помчали!
Здіймаючи куряву, наша подорож триває!